Вибач, мій патріоте, що знову війна

То був страшний 1944 рік. Село Котузів Теребовлянського району Тернопільської області називали Бандерівським краєм. Так і було. Адже 1942 року на Поліссі ОУН почала організовувати перші озброєні групи для боротьби проти гітлерівських загарбників і для оборони українського населення від терору та грабежу як від фашистських окупантів, так і більшовицьких партизан.

Скоро ці групи оформилися в Українську повстанську армію. Впродовж 1943 року УПА розрослася, охопила цілком Полісся, Волинь, частину Правобережжя та Галичину. Боротьба проти гітлерівців стала масовою, всенародною. В повстанські відділи йшли масово українська молодь, селяни, робітники, інтелігенція. Серед них був і мій прадід – Григорій Дзецюх, який володів неабияким духом патріотизму та мріяв про вільну незалежну Україну.

Однак саме 1944 року село Котузів не змогло дати відсіч гітлерівським загарбникам, і мого прадіда із сім’єю відправили до табору смерті Auschwitz-Birkenau біля польського міста Освенцим. Поселенцями концтабору на той час були і політичні в’язні, які воювали за вільну, незалежну Україну.

Назавжди закарбувалася в моїй пам’яті розповідь мого дідуся Ярослава Дзецюха, який десятирічним хлопчиком пережив усі жахіття табору смерті. Він завжди згадував, як його – вже змордованого, маленького, заляканого хлопчину розлучали з татом, сказавши, що батька ведуть у душ. Тато на прощання встиг залишити синові картоплину, аби той протримався, доки його не буде. Але батько так і не повернувся. Оскільки в поняття «душ» гітлерівці вклали дещо інше: це були газова камера та крематорій…

Не повірите, але цей маленький хлопчина до останнього вірив, що все буде гаразд, що трапиться-таки диво й усіх звільнять з того пекельного місця. Коли впадав у відчай та роздуми про смерть, починав молитися… Вже й осліп, казали, що скоро відведуть і його помитися в душі. Мабуть, дуже щиро молився. Тому що тоді до табору приїхав німець, який побачив десятирічного хлопчину з великими блакитними очима. Той німець одразу забрав з пекельного місця маленького українця й таким чином врятував від смерті. Хлопчик видався йому дуже схожим на покійного сина. А вже 1945 року мого дідуся розшукала мама з братами й усі разом повернулися до рідного села Котузів.

Завжди з болем мій дідусь згадував ті страшні події. Мріяв про справжню незалежну Україну. 24 серпня 1991 року був найщасливішим днем в його житті! Я, будучи тоді дитиною, не зовсім розуміла, що відбувається. Але мені було дуже приємно бачити його таким щасливим. Вже краще пам’ятаю 28 червня 1996 року й дідусеві слова: «Нарешті, вже буде трохи легше». В нього було дуже багато мрій та планів, але найбільше хотів, щоб ніхто та ніколи не зазнав такої біди, яку пережили наші діди-прадіди під час Другої світової війни…

Минає 14-а річниця з дня смерті мого дідуся. І хочу написати: «Мій патріоте, вибач, що знову війна. Вибач, що не стало легше. Знову катують, знову вбивають, знову знищують українців. Можливо, ми не винесли урок з попередніх сумних подій та змушені переживати все це пекло знову. Можливо, обираємо тих, кому Україна не потрібна. Можливо, нам потрібно бути мудрішими. Можливо, нам потрібно провести спочатку реформу в своїй голові. Можливо, я помиляюся. Але хочу сказати Тобі: «вибач, що покоління наших батьків не виправдало твоїх сподівань». А знаєш, як молоді хлопці зараз захищають Україну? Один одного захищають від ворожих куль, так наче небесні янголи підставляють свої крила, аби захистити їх від ворога. І їм цієї хвилини залишається лише молитися. Так, як ти щиро молився тоді, десятирічним хлопчиком у таборі смерті.

Вірю ми вимолимо-таки добру долю для себе, своєї сім’ї та України! Наразі ж, вибач, мій патріоте, що знову війна…

Тетяна ДЗЕЦЮХ,

доцент ТДМУ