Біль утрати

30 серпня перестало битися серце доцента кафедри хірургії №1 з урологією імені професора Л.Я. Ковальчука Тернопільського медуніверситету Івана Чонки. У дев’ятому числі «Університетської лікарні» опублікували матеріал дружини Івана Івановича Лесі Любарської «У нас було серце єдине на двох». Свій невимовний біль, почуття до дорогої їй людини, власні думки-ридання пані Леся висловила такими поетичними рядками. Пропонуємо їх сьогодні нашим читачам.

 

Як тяжко без тебе

На день 40-й тяжкої частини життя,

Живу, як підстрелена лань,

Та в минуле нема вороття.

У сні я шукаю тебе, та не можу знайти,

Є безліч дверей,

Та не знаю, в яких саме ти.

Чи біль відступив? Зрозуміло, що ні.

Просто тихо стоїть за плечима,

І від цього не легше мені.

Пульсують слова твої в зранене серце моє.

Твоя хатка – горбочок

І тиша, що довкіл снує.

Вдивляюсь у фото… Хмарки опустились, дивись…

До мене не прийдеш,

До тебе прийду я колись…

Слова всі присяги в моїй голові, наче рій.

– Ти в моїм полоні, – казав, – утекти і не смій…

Дивилась на тебе й гадала: скільки тих слів

На дні твого серця ніхто оживити не вмів.

Слова співчуття все приймаю в інеті. Дивлюсь…

За душечку твою я кожен день, любий, молюсь.

Тебе, як Учителя, згадують учні твої,

І скрапують тихо на клавіші сльози мої…

Як тяжко без тебе. Раптово пішов із життя…

І знову мобільний… І знову гіркі співчуття…

Цімбори з Карпат за тобою шкодують, повір,

Який недоречний земного життя твого вир.

Пробач, дорогенький, пробач,

Вберегти не змогла, хоч старалась, спішила.

Видно, рана життєва занадто глибока була.

Запізнилась…

 

Хто тебе поселив тут

Ти поглянь на цю осінь, мій любий, дивись:

Наше «бабине літо» знову проситься ввись.

Павутиннячко срібне над тобою снує,

В павутинні печалі стогне серце моє.

 

Я прийшла, тож сьогодні поговоримо вдвох,

Та тебе не пускає на побачення Бог.

Так хотіла б торкнутись твоїх губ і лиця,

Та розлуці гіркій цій вже не буде кінця.

 

Хто тебе поселив тут? На роки, на віки…

Не такими могли бути твої роки.

Від людей у пошані ти купався сповна,

Та не робить щасливим серце тільки вона.

 

Ти поглянь, мій Іванку: лист до тебе летить,

Як і серце моє, він від туги тремтить.

Я дивлюсь в твої очі і здається мені,

То радіють вони, то безмежно-сумні.

 

Ось мені ти всміхнувсь – зрозуміла усе,

Німота теж, бува, скаже серцю усе.

Знаю, знаю, мені ти знов сказати хотів,

Що кохаєш звідтіль, як й в цім світі любив.

 

Леся ЛЮБАРСЬКА

Поділитись:Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInEmail this to someonePrint this page