Будівничий охорони здоров’я

Після закінчення Станіславського (Івано-Франківського) медичного інституту 1958 року я приїхав в Гусятинську районну лікарню, в якій головним лікарем працював вже знаний на той час Василь Тимофійович Шкробот. Про лікаря-чудодійника я знав з розповіді батьків і людей із сусідніх сіл Гусятинщини ще коли вчився в середній школі.

Зайшовши в приміщення лікарні, зустрів його в коридорі та відрекомендувався, що отримав скерування на роботу. Дізнавшись, що я маю працювати фтизіатром, він доброзичливо переконував мене, що для мене є робота акушера-гінеколога. Упродовж шести місяців лікарня була без гінеколога, а рік – без хірурга, і він сам мусив виконувати їхні професійні обов’язки. Побачивши моє незадоволення, запросив оглянути лікарню. Палати облаштували лише по чотири ліжка, а у двох палатах під стелею були дві довгі скляні пачки, з яких за допомогою електричних механізмів сипалося просо, створюючи ефект дощу, що заспокійливо впливало на хворих. Це вело до одужання хворих з виразками шлунку, розладами центральної нервової системи, бронхіальної астми, особливо у дітей. Василь Тимофійович уперше в Україні запровадив лікування сном й отримав позитивні результати.

Народився Василь Тимофійович 4 жовтня 1918 року в селі Кремінна Городоцького району Хмельницької області в селянській сім’ї. 1937 року він з відзнакою закінчив середню школу й без вступних іспитів вступив до Вінницького медичного інституту. Після четвертого курсу проходив виробничу практику у Волочиській районній лікарні. Через декілька днів розпочалася Друга світова війна й Вінницький медінститут евакуювали до Краснодара. Враховуючи потребу лікарів у діючій армії, студенти 5 курсу за скороченою програмою отримали дипломи лікарів, їх скерували в армію, яка вже вела бої. Василя Тимофійовича призначили в полк хірургом. У грудні 1941 року підрозділ його бригади потрапив в оточення німецьких військ. При спробі вийти з оточення Василь Тимофійович був важко поранений, тож опинився у полоні. Після одужання працював робочим на залізниці в Ніжині, потім – у Фастові. В лютому 1942-го йому вдалося втекти з полону, вдома продовжував лікуватися. Одужання співпало з визволенням Хмельниччини від фашистів, що дало можливість почати працювати за спеціальністю. З квітня 1944 року до лютого 1946 року був завідуючим райздороввідділом Городоцького району. Згодом скерували для роботи в Тернопільську область. Працював завідуючим райздороввідділу Гусятинського району, потім головним лікарем районної лікарні. Взявся розбудовувати лікувальний заклад, добудовувати пологовий відділ. Він створив кістково-туберкульозний санаторій у зруйнованому війною приміщенні австрійського військового шпиталю. Крім організаційної роботи, проводив прийом хворих, операції хірургічним, травматологічним і гінекологічним хворим, а також рентген-обстеження.

Мене вразила його відданість роботі. Не чув від нього ніколи скарги на втому, зайнятість і головне – не бачив зневажливого ставлення до підлеглих. Він був батьком для всіх, а хворі обожнювали його. Один раз на тиждень приймав хворих у поліклініці. Цього дня центральна дорога селища була заповнена масою фір, на яких привозили хворих не лише з Тернопільщини, але й з Хмельницької, Львівської, Чернівецької областей. Такої слави та авторитету не мав жоден лікар області, і не лише тоді.

Гусятинська райлікарня стала школою передового досвіду всесоюзного значення. Василь Тимофійович з тодішнім міністром охорони здоров’я П.Л. Шупиком опублікували книжку «Передовий досвід роботи Гусятинської районної лікарні». 1952 року В.Т. Шкробот виступив на всесоюзному активі медпрацівників, як один з кращих організаторів медичної допомоги населенню. Тоді Василя Тимофійовича було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. В кожному селі району відкривав фельшерсько-акушерські пункти та забезпечував усім необхідним для безперебійної праці фельдшерів й акушерок. Багато часу вимагало надання конкретної допомоги працівникам і хворим. 13 років свого життя Василь Тимофійович віддав Гусятинщині.

Як талановитого та здібного організатора медичної служби, в жовтні 1959 року Василя Тимофійовича перевели до Тернополя: спочатку головним лікарем пологового будинку, який споруджували, а з березня 1960 року – головним лікарем Тернопільської міської лікарні. Василь Тимофійович став головним консультантом будівництва другої міської лікарні 1973-1975 рр. Тепер нам важко уявити, що головному лікареві підпорядковувалися санепідстанція, туберкульозне та психоневрологічне відділення, відділення невідкладної допомоги. Крім того, ще встигав проводити складні операції.

На схилі років він якось сказав: «Я дуже любив свою роботу й можу повторити сказану кимось з великих фразу, що найближча мені людина – це хворий».

Особливо слід відзначити, що Василь Тимофійович приділяв велику увагу співпраці з медичним інститутом, сприяв роботі терапевтичної та хірургічної кафедр, які працювали на базі міської лікарні.

Працюючи в районі, В.Т. Шкробот був депутатом райради, а в селищі – депутатом селищної ради кількох скликань, членом правління республіканських товариств хірургів і Червоного Хреста. Був нагороджений трьома орденами і 10 медалями, зокрема, медаллю Пирогова, якою нагороджують за видатні заслуги в хірургії, значком «Відмінник охорони здоров’я». Написав монографію на хірургічну тему, а також мав 30 наукових публікацій у різних медичних журналах.

За власним бажанням 1983 року залишив посаду головного лікаря першої міської лікарні, яка під його керівництвом стала багатопрофільною. До 1992 року працював хірургом-консультантом, навчаючи молодих, здібних хірургів. Василь Тимофійович був великим працелюбом, талановитим хірургом і водночас надзвичайно скромною та шляхетною людиною, яка ніколи не була осторонь людського горя. Залишився жити в серцях його учнів, однодумців, колег, а також багатьох людей, яким врятував життя. 20 вересня 2006 року перестало битися невтомне серце людини-легенди Василя Тимофійовича Шкробота.

Василь Тимофійович разом з дружиною Валентиною Лаврентіївною виховали двох синів, які стали лікарями. Один з них, Володимир, у молодому віці був хірургом, а тепер, понад 15 років, очолює обласну психоневрологічну лікарню, кандидат медичних наук, доцент, заслужений лікар України. Другий син, Всеволод, – ендокринолог, працював у міській лікарні.

Льонгин ГУТА,

кандидат медичних наук, доцент,

ветеран акушерсько-гінекологічної служби і ТДМУ