Аркадіуш Лесняк-Мочук: «Найулюбленіша мить у році – Святвечір»

Новорічно-різдвяний період для більшості – традиційно найсприятливіша пора для доброчинства. Втім, студент третього курсу факультету іноземних студентів ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського Аркадіуш Лесняк-Мочук переконаний, що для добрих справ час сприятливий завжди. Власне, саме тому він й обрав медицину – щоб прислужитися людям, бо відчуває таке бажання та покликання. За активну громадську й волонтерську діяльність Аркадіуша нещодавно відзначили грамотами Тернопільські обласна та міська ради. «Це було надзвичайно приємно! – зізнається він. – Упродовж трьох років навчання я активно допомагаю, чим і скільки можу: беру участь у різних заходах, підтримую благодійні проєкти, виступаю на концертах. Не заради чогось, а просто маю таку потребу. Тому особливо зворушливо, що місцева влада мене помітила й подякувала».

– Аркадіуше, чому опинилися саме в Тернополі й саме в медичному університеті?

– Моє рідне місто – Жешув. Там народився та завжди жив. Бажання стати лікарем, мабуть, з’явилося ще у 6-7 класі гімназії, коли дуже полюбив хімію. Згодом у школі обрав біологічно-хімічний напрямок, тож коли постало питання, який же фах найбільш дотичний до цих дисциплін, то я вирішив, що найкраще зможу застосувати свої знання у медицині. Крім того, хочу та вмію спілкуватися з людьми, люблю їм допомагати. Тож медицина найоптимальніше поєднує у собі працю з тим, що люблю.

До Тернополя, можна сказати, потрапив випадково. Так, я віддавна дуже хотів обрати медицину для фаху, але наклалося дуже багато чинників, через які це мені спочатку не вдалося. Тож я вивчав право у Жешувському університеті, але медицина завжди була у моїй голові. А мій друг навчався в Тернополі, повернувся до Польщі й заохотив мене приїхати сюди. День я міркував. Потім же привіз документи – і ось я у Тернопільському медичному університеті. Втім, Тернопіль для мене – не нове місто, тому що пам’ятаю його з дитинства, коли приїжджав сюди з батьками, в яких тут є друзі. Тернопіль дуже затишний, особисто для мене – більше, ніж Львів.

– Навчанням задоволені?

– Дуже добре, що вступив саме у ТНМУ! Якщо хтось вагається, який медичний виш обрати, то щиро раджу приїжджати сюди. Зокрема, мені подобається графік навчання, немає довгих перерв між заняттями та занять у пізній час, як це буває в інших вишах. Дуже був також здивований, що більшість викладачів чудово володіють англійською мовою. Гадаю, не в усіх польських вишах викладачі так знають англійську. Це свідчить про дуже високий рівень університету.

– Ким себе бачите в майбутньому?

– Наразі важко сказати. Нині мій найближчий план – успішно скласти «Крок». Відверто кажучи, ще не знаю, яку спеціалізацію оберу. Можливо, хірургію, але остаточно ще не вирішив.

– Уже другий рік поспіль у час свят ви стаєте Миколаєм. Як з’явилася така ідея?

– Вона народилася спонтанно. Торік взимку зі школи польської мови в Тернополі мене попросили переодягнутися у стрій Миколая та прийти до них поспілкуватися з учнями. В мене саме почалися зимові канікули, тож охоче погодився. Відтак на кілька годин позичив у них це вбрання, накупив різних цукерок, приємних дрібничок, сувенірчиків і вирішив походити кафедрами, подякувати, що закінчив рік, розказати, як святкуємо цей день у Польщі.

Цього року мене підтримали однодумці-студентки з Польщі й ми разом вирішили влаштувати доброчинну акцію. Десь за тиждень перед 6 груднем, коли у Польщі відзначають день Святого Миколая, ми купили цукерки-гостинці та ходили кафедрами університету збирати гроші. Загалом зібрали майже 15 тисяч гривень, згодом купили забавки для дітей та солодкі подарунки, з якими у день Святого Миколая завітали до дитячого будинку. Наш Миколай вийшов дещо іншим: замість того, щоб розносити подарунки, він спочатку забирає, але потім знову роздає (сміється – авт.).

А ще я подумав, що було б цікаво долучити до святкування своїх одногрупників: нашукав багато футболок з новорічними мотивами, шапочки, які роздав їм, щоб вони одягнули, і ми на перервах між заняттями веселилися, святкували, пригощали одне одного цукерками. Потім мої одногрупники з Індії, Гани, Болгарії разом зі мною прийшли у Тернопільську міську лікарню № 2 привітати хворих і пригостити їх цукерками. Ви б бачили, як люди були задоволені!

– Зима щедра на свята. Яке ваше улюблене?

– Святвечір. Для мене з усього року це найкраща мить – урочиста, таємнича, сповнена тиші, спокою та тепла. Так сталося, що цього року саме 24 грудня в мене був іспит в університеті. Я дуже хвилювався! Як так: Святвечір, а тут – екзамен, не маю, як додому повернутися, що ж робити? Але тоді вирішив: якщо я не можу приїхати до Жешува, тоді Жешув приїде до мене! Тож на Святвечір батьки приїхали до мене до Тернополя.

На Новий рік будемо вже вдома. Новий рік у нас називають Днем Святого Сильвестра, на честь римського єпископа, який, за переказами, знищив страшного монстра Левіафана. Відтоді його пам’ять ушановують 31 грудня. Цього дня, як правило, більше зустрічаються компаніями друзі, переодягаються в костюми, влаштовують бал. О дванадцятій годині – шампанське та феєрверки, потім кожен обирає собі розвагу за бажанням. У нашій сім’ї є традиція першого дня нового року відвідувати філармонію. Моя мама дуже любить концерти, тож коли був маленьким, мене так часто брали у філармонію, що я вже почувався там, як удома. 1 січня у Жешувській філармонії найцікавіший концерт – музика з кінофільмів, сучасна музика. Я завжди дуже люблю на нього ходити.

– Ви надзвичайно комунікабельна та позитивна людина. Це вроджена якість чи цьому можна навчитися? Порадите – як?

– Трошки передалося від мами, бо вона в мене дуже комунікабельна. Але навчитися цьому можна. В дитинстві батьки залишали мене у своїх друзів, брали із собою на роботу чи в гості. Тому відтоді не маю проблем з тим, аби знайти спільну мову з іншими людьми. Завдяки цьому тепер маю дуже багато друзів тут – з України, Індії, Нігерії, Польщі та інших країн. Це дивовижно – мати можливість спілкуватися з таким розмаїттям національностей, пізнавати їхні традиції, вивчати мови. Скажімо, я стараюся говорити українською й щоразу мені це вдається краще. Хоча спочатку було досить важко, навіть літер не знав. Тепер же вільно читаю, все розумію, без проблем спілкуюся.

Звичайно, мені також доводилося бувати у стресових ситуаціях: не знав, як говорити, що розказати, як поводитися, надмірно хвилювався. Але цього позбутися дуже просто. Лише треба поставити мету й крок за кроком йти до неї. Щоразу ставити перед собою та долати різні завдання: наприклад, запитати щось у класі чи розказати, виступити на конференції, взяти участь у концерті. Скажімо, я виступаю на сцені, граю на гітарі. Найбільше впевненості мені додає те, що людям подобається мене слухати. До слова, в Європі більшість людей наче самі по собі, вони закриті, живуть у своїй мушлі й більше нічого їх не цікавить. В Україні люди відвертіші, хочуть разом співати, спілкуватися, вони щасливіші. І гроші до того не мають жодного стосунку.

Мене теж, коли вийшов уперше на сцену, брала бентега. Кожен хвилюється, коли хтось дивиться на нього, але треба працювати над собою, пробувати знову й знову. Моя порада, якої завжди дотримуюся: краще шкодувати, коли щось зробив і не вдалося, аніж шкодувати, що взагалі нічого не зробив.

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА