Антоніо Мальябеккі – людина-бібліотека

Цей липневий полудень 1688 року у Флоренції був спекотним і задушливим. Містяни намагалися не виходити зі своїх прохолодних кам’яних домівок без зайвої на те потреби, щоб не задихатися у розжарених печах вузьких вуличок. Лише поодинокі перехожі, здебільшого ласі до екзотики мандрівники-іноземці, які прогайнували такі приємні травневі-червневі дні, блукали, важко дихаючи та переконуючи себе, що вповні насолоджуються спогляданням міста Данте Аліг’єрі та Леонардо да Вінчі. А ті, хто випадково забрели на Вілла делла Скала, не могли не звернути увагу на непоказного чоловічка в добряче поношеному куцому каптані й старих розбитих черевиках, який просто посеред вулиці швидко гортав сторінку за сторінкою старого фоліанта. Не минуло й чверті години, як він згорнув книгу, посміхнувся, кивнув головою та попростував далі, підстрибуючи й щось собі тихенько мугикаючи.

– Що то за комедіант? – запитав один.

– Цей дивак, певно, учений! Знайшов книжку й малюнки розглядав! – відповів інший.

– Та що ви таке кажете! – обурився хтось з перехожих-флорентійців. – Це Антоніо Мальябеккі, бібліотекар самого герцога Тосканського! І не малюнки він розглядав, а читав. Наш Антоніо такий: лише розгорне книжку, а за якусь мить вже й прочитав. І все-все знає та пам’ятає!

***

Антоніо ді Марко Мальябеккі народився 20 жовтня 1633 року у сім’ї небагатого крамаря, який невдовзі помер, залишивши молоду дружину вдовою, а двох синів – сиротами. Його статків ледве вистачило, аби забезпечити юридичну освіту старшому Джакопо, молодшого ж Антоніо взяв до себе власник овочевої крамниці, пообіцявши навчити комерційних премудростей. Маленький худорлявий хлопчина, з великим орлиним носом і виразними карими очима, виявився старанним помічником. Небагатослівний з дитинства, він більше слухав, ніж говорив, а пізно увечері з великою поштивістю приносив господареві товстезну бухгалтерську книгу та з благоговійним трепетом спостерігав, як той розгортає її та робить записи, старанно виводячи літери й цифри. Сам Антоніо ні писати, ні читати не вмів, тому це дійство видавалося йому справжньою магією. Часто, коли траплялася вільна хвилина, хлопець уважно розглядав старі газети й листи, в які загортав покупцям овочі та фрукти. Вдивлявся довго та старанно, проте марно.

Можливо, саме такої хвилини й завітав до крамниці сусід – власник книгарні. Він звернув увагу на те, як повільно, ніби неохоче, хлопець узяв списаний аркуш, погладив його долонею та почав загортати брудні морквини. Чоловік був відверто подивований, коли почув, що юнак мріє не про подвиги та гроші, а про те, щоб навчитися мистецтву читання та письма. І стільки гіркої пристрасті було в голосі хлопця, стільки невтаєного суму у великих карих очах, що книгар не витримав і закликав його до себе у крамницю. Він узяв з полиці першу-ліпшу книгу, розгорнув її і назвав літери. Антоніо повторив. Потім показав, як з літер утворюються слова, прочитав речення. Його несподіваний учень і тут не помилився. А далі почав читати! Вражений продавець книг подав хлопцеві томик Шекспіра, й Антоніо здолав текст без жодних проблем, причому – надзвичайна річ! – зміг його відтворити, не пропустивши жодного слова. Прочитане залишилося в пам’яті назавжди!

Невдовзі за певну суму власник овочевої крамниці погодився попрощатися зі своїм помічником, а в книгарні з’явився новий продавець. За кілька днів Антоніо знав не лише весь асортимент книг, але й те, де (на якій полиці чи в якій шухляді) кожну з них шукати, швидко знаходив потрібний том та готовий був поінформувати покупця щодо року й місця видання кожної книжки в крамниці. Хлопець виявився старанним і надійним помічником: обслуговував покупців, консультував і при цьому встигав читати. Тут несподівано виявився ще один надзвичайний талант Антоніо: він читав з феноменальною швидкістю, при цьому нічого не пропускав і запам’ятовував, по суті, все, навіть розділові знаки. Його спраглий мозок поглинав інформацію величезними порціями, систематизуючи та фіксуючи теми, дати, розділи, номери сторінок. Тому господар часто-густо сам обслуговував відвідувачів, нарікаючи на лінивство свого помічника швидше задля годиться, ніж від невдоволення. Адже у нього було дедалі більше й більше постійних відвідувачів. Люди приходили спочатку просто подивитися на диво-юнака, який зазвичай сидів просто на підлозі з книгою в руках, а потім – щоб отримати потрібну інформацію. Можливо, саме тоді Антоніо познайомився з Мучіо Ерміні, бібліотекарем герцога Медічі. З допомогою Ерміні скромний продавець книг вивчив латину, давньогрецьку та давньоєврейську мови, а також зайнявся бібліографією, відкривши для себе нові інтелектуальні обрії.

Слава Антоніо зростала, його дедалі частіше називали «оракулом учених», хоч, правду кажучи, не бракувало й скептиків та недоброзичливців. Так, біографи розповідають про одного автора, який вирішив «проекзаменувати» Антоніо, запропонувавши йому прочитати рукопис ще недрукованого твору. За деякий час він звернувся до Мальябеккі з проханням про допомогу: мовляв, текст втрачено, і лише Антоніо може йому допомогти, пригадавши хоча б дещо з прочитаного. Той охоче погодився й невдовзі вручив скептику ідеально відтворений текст.

Та все це були лише сходинки до вершини, де уповні розкрився талант цієї дивовижної людини. Один з його шанувальників, кавалер Мармі порекомендував Антоніо герцогу Тосканському Козімо ІІІ Медичі на посаду придворного бібліотекаря. Від такої пропозиції Мальябеккі не зміг відмовитися (хоч від пропозицій герцога й не відмовляються) та отримав у своє відання розкішну, хоч і не впорядковану бібліотеку й чималеньку платню – 800 ліврів.

Щоб навести лад у книгозбірні, необхідно було її досконало вивчити. Як саме? Єдиний прийнятний для Антоніо варіант – це прочитати її. І він узявся до роботи! Економив час на їжі та сні й читав кожну вільну хвилину. І чим більше читав Мальябеккі, тим пришвидшувався сам процес! Тепер йому вартувало лише зробити «мазок» очима, мов пензлем, як одразу вся інформація зчитувалася, фіксувалася, а потім видавалася у формі цитат, фактів, дат тощо.

Та жага знань була просто-таки невситима. Мальябеккі цікавили також книги, які знаходилися в інших відомих європейських бібліотеках. Тому чи не найбільшою радістю для нього були каталоги, які надсилали знаменитому бібліофілу його шанувальники.

Таким чином, не залишаючи рідної Флоренції, він знав фонди відомих бібліотек краще, ніж ті, хто працював у них роками. Гігантський бібліографічний масив засвоювався і структурувався відповідно до засад, зрозумілих лише самому Антоніо. Інформація щодо року та місця видання, кількості примірників, а у випадку рідкісних видань – імен й адрес власників, видавалася ним, за потреби, просто миттєво. Так, коли одного разу герцог Козімо зацікавився якимось цінним рукописом і висловив бажання придбати його, Мальябеккі відповів: «Це неможливо, Ваша світлосте. У світі є лише один примірник, який знаходиться в бібліотеці султана в Стамбулі. Сьомий том у першій шафі праворуч від входу». Як тут не згадати лаконічну характеристику-анаграму імені Антоніо Мальябеккі, яку дав вчений монах Анджело Фінарді: «Antonius Magliabeccius – is unus bibliotheca magna» («Антоніо Мальябеккі – це одна велика бібліотека»).

Крім того, цей фанатичний читач був не менш фанатичним колекціонером. Усі зароблені гроші Мальябеккі витрачав на придбання книг, полюючи за рідкісними примірниками, самовіддано та цілеспрямовано збираючи власну колекцію. Його будинок на Вілла делла Скала також поступово перетворився на величезну бібліотеку. Всі кімнати на першому поверсі були просто забиті книжками. Вони стояли на полицях у три ряди. А ще справжні гори книг були на підлозі! Місця для крісел чи стола просто не залишалося. Зоставалися лише вузенькі стежки, якими можна було проходити хіба боком. Спальня господаря знаходилася на другому поверсі, та потрапити туди сходами – справжній подвиг: стоси книжок були і тут. А ті сміливці, які все ж ризикували пройти далі, опинялися у справжніх книжкових нетрищах. Подолавши їх, вони потрапляли до кімнати, де стояли два розкішні ліжка, на яких… лежали книжки!

Ісаак Дізраелі, автор книги «Літературні курйози», писав, що «цей первозданний хаос аж ніяк не перешкоджав Мальябеккі відшукати потрібну книгу. Він знав своїх овець, як пастух – в обличчя».

Після завершення роботи в бібліотеці герцога Антоніо остаточно оселився у власному будинку, залишаючи його лише задля придбання нової партії книг. Голландський мандрівник Гейман, розповідаючи про зустріч із знаменитим книгарем, описав його розпорядок дня. Завдяки йому знаємо, що Мальябеккі вів доволі простий, майже спартанський спосіб життя. Шматок вудженого м’яса, кусень черствого хліба, кілька яєць, кухоль води – ось його майже щоденне меню. «Постійно перебуваючи посеред книг, він нічим іншим не цікавився. Єдиними живими істотами, яким він симпатизував, були численні павуки». Коли йому особливо набридали пихаті заможні відвідувачі, він вигукував: «Будьте люб’язні, не чиніть шкоди моїм павукам!». Згодом Мальябеккі, зробивши дірку у вхідних дверях, запитував відвідувачів про мету візиту й уже тоді вирішував відчиняти чи ні. Все це породило численні глузливі розповіді про флорентійського самітника, який, мовляв, і спить на старовинних фоліантах, і шматок ковбаси використовує як закладку, і безперестанку нюхає тютюн. Усі його меблі – це кілька поламаних стільців, у кімнатах душно та брудно (це бібліотекар-професіонал не мав жодного поняття про правила зберігання книг!?), у домі немає служниці тощо.

Деякі розповіді настільки карикатурні, що виникає сумнів у їх достовірності. Так, французький чернець-бібліотекар Мішель Жермен, який 1686 р. побував у Флоренції та відвідав Мальябеккі, писав: «Вічний холостяк, потворний, з неймовірних розмірів ротом, з величезними жовтими зубами – великий бібліотекар досить непоказний на вид. Він – середнього зросту… одягнений вкрай неохайно, нечесане волосся, дуже короткий каптан, брудна сорочка і до того ж без манжетів, які він одягає на великі свята». Цілком ймовірно, що вдома Мальябеккі міг і знехтувати одягом, проте все-таки він періодично бував у палаці герцога, тому таку інформацію не варто абсолютизувати.

Перед смертю Антоніо Мальябеккі, який тоді вже перебрався в монастир Санта-Марія Новела, запросив священиків, щоб вони письмово зафіксували його волю: всі 30 (за іншими даними 40) тисяч книг і 10 тисяч рукописів він заповів передати у бібліотеку рідного міста з умовою, що вони будуть знаходитися у вільному доступі. При цьому залишив невелику ренту на їх утримання. Помер знаменитий бібліотекар 4 червня 1714 р. так, як і жив – з книгою в руках.

Звістка про смерть Антоніо Мальябеккі засмутила багатьох його сучасників. Упродовж десятиліть він був своєрідним інтелектуальним центром Європи, невичерпним джерелом знань, живущою водою, з якого щедро ділився з такими, як сам, ентузіастами науки. Абат Сільвані, якому випала честь виголосити надгробну промову у Флорентійській академії, чи не найточніше схарактеризував покійного: «Як старанна бджола, перелітав Антоніо Мальябеккі від однієї квітки до іншої, від однієї прекрасної та мудрої книги до іншої, збираючи духмяний мед ученості». І хоч сам Мальябеккі не написав жодної книги, та після його смерті опубліковано майже десять томів, куди ввійшли твори різних жанрів, присвячені невтомному читачеві та поціновувачу книжної мудрості. Його власна колекція зберігалася в окремому приміщенні знаменитої флорентійської бібліотеки Лауренціани – «кабінеті Мальябеккі». Вільний доступ до фондів забезпечили 1747 р. Її 1861 р. об’єднали з особистою бібліотекою короля Віктора Еммануїла ІІ. Так було засновано Національну бібліотеку Італії (нині – Національна Центральна бібліотека Флоренції).

Ігор ГАВРИЩАК,

доцент кафедри української мови,

Олена ПРОЦІВ,

директор бібліотеки ТДМУ

Поділитись:Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInEmail this to someonePrint this page