Андрій Паламарчук: «Створюючи хоспіс, мали на меті привернути увагу медиків, суспільства до проблем невиліковно хворих»

Останніми роками в Україні розробили проект Стратегії паліативної допомоги на період до 2027 року, відкрили хоспіси та відділення чи не в усіх регіонах. На Тернопільщині півтора року тому також вдалося зреалізувати давній задум і відчинити двері хоспісу. Нині там надають медичну допомогу 30 невиліковно хворим людям. У закладі зуміли не лише налагодити роботу стаціонару, але й започаткувати нову ланку медичної допомоги – паліативну службу краю. Про сьогодення та перспективи цього закладу розповів Андрій Паламарчук, головний лікар обласної лікарні «Хоспіс», голова Тернопільського осередку ВГО «Ліга сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги»

– Чому вирішили створити повноцінний заклад паліативної допомоги, а не, скажімо, окремий підрозділ у стаціонарі? Як вибудували структуру хоспісу та яку модель надання цього виду меддопомоги обрали?

– У нашому краї майже п’ять тисяч осіб щорічно потребують паліативно-хоспісної допомоги, тому потреба в такому закладі, ясна річ, виникла давно. Були й неодноразово намагання зорганізувати хоспіс, остання спроба – розмістили кілька ліжок паліативної допомоги в одній з міських лікарень, але проіснували вони нетривалий час через обмежене фінансування. Взагалі ж ідея відкриття хоспісу на Тернопільщині довго «блукала» офіційними коридорами. І ось понад півтора року тому, нарешті, вдалося на базі колишньої лікарні позалегеневих форм туберкульозу шляхом перепрофілювання створити медичну установу паліативної допомоги Тернопільська обласна лікарня «Хоспіс». За модель взяли стаціонарний заклад з амбулаторно-виїзною службою паліативної допомоги та мультидисциплінарною командою. Наша лікарня розрахована на 30 ліжко-місць. Серед пацієнтів переважають хворі у важкому стані з онкологічними та загальносоматичними хворобами на стадії прогресування захворювання та декомпенсації з усієї області.

Ми віддали перевагу хоспісу, аби в майбутньому він став базовим центром для надання цього виду меддопомоги мешканцям краю. В процесі реформування та створення госпітальних округів, яких на Тернопільщині має бути чотири, в структурі кожного з них передбачено заклад стаціонарного типу – хоспіс. Коли ж на Тернопільщині проходила інформаційна кампанія щодо створення госпітальних округів, то разом з фахівцями управління охорони здоров’я ОДА ми проводили зустрічі з депутатами обласної ради, представниками громад, аби роз’яснити, чому саме в кожному окрузі необхідний заклад паліативно-хоспісної допомоги. Я б не назвав це особливими труднощами, але часто наражалися на нерозуміння колег, громадськості, які чомусь сприймали хоспіс через призму геріатрії, хоча це цілком відмінні поняття. Та й у владних структурах не завжди розуміли, чому є потреба саме в такому закладі. Доволі часто мені доводилося розтлумачувати, що пацієнти з обмеженим прогнозом життя також мають право на свою комфортну територію в суспільстві. Створюючи установу паліативної допомоги, мали на меті привернути увагу медиків, громадськості, суспільства до проблем невиліковно хворих людей.

– Як вдалося вирішити питання фінансування закладу, адже утримувати кілька стаціонарних ліжок непросто, а тут медустанова з укомплектованим штатом працівників, витратами на побутові послуги, медпрепарати, утримання пацієнтів?

– Заклад фінансується з обласного бюджету, яким передбачена оплата праці наших фахівців, енергоносіїв, медикаментозного забезпечення та інших потреб. Цих коштів не вистачає, вони не покривають потреб хоспісу. Адже пацієнти перебувають у нас, по суті, до останніх днів свого життя. Вони, крім лікарських препаратів, до прикладу, наркотичних середників, які вартують нині доволі недешево, потребують у великій кількості й засобів особистої гігієни, медичного догляду. Тому радо приймаємо доброчинну допомогу, налагодили співпрацю з благодійними міжнародними організаціями. З часу створення хоспісу завдяки цьому оновили ліжковий фонд, отримали предмети індивідуального догляду, засоби пересування, постільну білизну, матраци. Це, здавалося б, прості речі, але вони вимагають доволі великих капіталовкладень. До того ж є місцеві меценати, доброчинники, з якими співпрацюємо, бо не так просто вижити на ті кошти, що виділила держава. Щоправда, й сподіваємося, що втіляться й наміри МОЗ і вже цього року запрацює Закон України «Про паліативну допомогу», який чітко окреслить систему такої допомоги, визначить порядок її надання, питання міжвідомчої координації у цій галузі та інше. Маю надію, що паліативна допомога, яка потрапила до зеленого пакету медичних послуг, зреалізує своє покликання у суспільстві, а держава стовідсотково профінансує цей вид меддопомоги, як про це заявляє профільне міністерство. На мій погляд, модель хоспісу у нашій країні через економічні негаразди повинна базуватися на дещо інших засадах. Маю на увазі те, що держава повинна взяти на себе повноцінну опіку над соціально незахищеними, особливо тоді, коли людина хворіє на невиліковну хворобу, що має незворотній характер, уже не може себе фінансово забезпечувати. Нам доволі часто доводиться спостерігати ситуації, коли, пройшовши лікування в багатьох медзакладах, пацієнт і його родина фінансово та морально виснажилися, а підтримати їх нікому. Переважна більшість потрапляє до нас на останніх стадіях недуги, коли офіційна медицина вже використала всі свої засоби і пацієнт потребує лише симптоматичного лікування та знеболювального. Тому в питаннях паліативного супроводу повинна допомагати держава до останніх днів життя таких хворих, аби людина не ламала голову, де взяти ліки, чим оплатити послуги доглядальниці. Важко спрогнозувати, як проводитиметься розрахунок в умовах нового законодавства щодо надання паліативної допомоги, що міститиме ця компенсація від держави, але за попередніми підрахунками ліжко-день у такому медичному закладі вартуватиме 400-500 гривень. Це – забезпечення медикаментами, засобами догляду, оплата праці медперсоналу, енергоносіїв та інше. Відповідно до нового законодавства, оплату паліативної допомоги повинна забезпечити держава, але які саме послуги входитимуть у цей пакет? Тому, щоб наблизити цей вид допомоги до недужої людини та водночас здешевити його, запроваджуємо роботу виїзних бригад, які надаватимуть паліативну допомогу вдома чи за місцем перебування пацієнта.

– Це так звана мультидисциплінарна команда, яка діятиме у структурі вашого закладу? У який спосіб вирішили організувати її роботу?

– Як засвідчує зарубіжний досвід, паліативна допомога повинна долучатися до процесу курації інкурабельних хворих значно раніше та організувати її можна не лише в спеціалізованому стаціонарі, але й навіть у хірургічному відділенні онкодиспансеру чи власному помешканні пацієнта, у місці, де наразі перебуває людина. Надавати таку комплексну паліативно-хоспісну допомогу повинна мультидисциплінарна команда. Цього року плануємо розширити послуги нашого закладу, створивши виїзну службу. Маємо намір налагодити задля цього співпрацю з центрами первинної медико-санітарної допомоги, з онкодиспансером, закладами загальнолікарняної мережі. Розпочнемо з Тернопільського району та Тернополя, який територіально наближений, а згодом розширити власні послуги до меж госпітального округу. Мультидисциплінарна бригада повинна першою під’єднатися до процесу надання такого виду меддопомоги, а не пацієнт збитися з ніг в її пошуках. Український менталітет вирізняється тим, що всі свої проблеми зі здоров’ям людина не хоче поширювати за межі свого помешкання й останні дні свого життя із захворюванням у термінальній стадії також хоче провести вдома, тобто в колі близьких і рідних. І наше завдання – допомогти родині та пацієнтові залишити мирське життя з гідністю, без болю та страждань. Це й покликана здійснити бригада служби паліативної допомоги. Щоб її дії були професійними, маємо передусім добре вишколити персонал. Найкраще це, на мій погляд, зробити в структурі окремого закладу, де з роками напрацьовується ціла філософія надання паліативної допомоги.

Під час конференції «Паліативна допомога в Євроазійському регіоні», де були учасники і з європейських країн, і з колишнього соцтабору, я спілкувався з представниками Молдови, які обрали страхову модель медицини. З’ясувалося, що в них доволі велика різниця у фінансуванні одного ліжко-дня в стаціонарі та витратами на виїзну бригаду. Тому вони й вирішили робити ставку на виїзну службу, адже оплата за послугу значно менша, а ефект досягається не гірший, ніж у стаціонарі. Запровадивши таку модель, мають можливість охопити більше коло потребуючих та отримують фінансування від Фонду державного страхування з медичної допомоги. Так працюють у всіх країнах. Запроваджуючи діяльність виїзних бригад, зможемо ще й проводити диференційований відбір хворих для стаціонарного лікування під час медичного нагляду за таким хворим вдома, отже, пацієнт не залишається поза увагою. Взагалі ж паліативна допомога повинна розпочинатися у момент встановлення діагнозу невиліковного прогресуючого захворювання. І навіть у закладах третинного рівня може одночасно й надаватися загальна паліативна допомога. Зрозуміло, що нині це видається дещо дивним і не всі заклади, та й медичні працівники, до такої моделі готові, тому пропагуємо та ведемо роз’яснювальну роботу у цьому напрямку.

– Які важливі проблеми, крім фінансової, постали перед вами під час організації роботи хоспісу?

– Ще на початку його створення поставили за мету, що це буде Центр організаційно-методичної та навчальної роботи для студентів Тернопільського державного медуніверситету ім. Івана Горбачевського та фахівців усіх медустанов у межах госпітальних округів на території нашої області. Тому й вирішили створити повноцінний заклад, бо досягти цієї мети в межах окремого відділення важко. Але, як з’ясувалося, проблема не лише в недостатньому фінансуванні, але й з персоналом, який не завжди готовий до роботи з хворими у термінальній стадії. Після перепрофілювання нашого закладу, зіткнулися з проблемою плинності кадрів – медичні працівники, які добре зарекомендували себе у фтизіатрії, не змогли працювати в умовах хоспісу. Взагалі ж проблема кадрів багатовекторна. Це і зниження зарплатні, відсутність надбавок, але найголовніша – це психологічний чинник. Професійне вигорання, постійний контакт з невиліковними пацієнтами негативно позначається на психологічному стані медичних працівників. Це не дивно, бо у вітчизняних вишах навчають з ухилом, що лікар має бути налаштований на одужання пацієнта. Тому й лікарям психологічно важко допомагати, знаючи, що позитивного результату не буде. Не всі медики можуть перемогти в собі догму, яка закладена ще під час навчання, та подолати цей психологічний Рубікон. Зараз у медичних колах точаться дискусії з приводу, чи варто в переліку лікарських спеціальностей виокремлювати паліативну допомогу. Чи це має бути окрема спеціальність, а чи ліпше доповнити існуючі спеціальності паліативним статусом? На мою думку, було б краще до вже існуючих спеціалізацій додати розділ паліативної допомоги, адже це дуже широкий спектр нозологій. Скажімо, до нас доправляють пацієнтів з різними формами онкологічних захворювань і один фахівець не може «охопити» всі локалізації. Навчитися допомогти за певних симптомів – це завдання післядипломної освіти, коли лікар певної спеціалізації може пройти одно- чи двомісячні курси, щоб вивчити всі ази паліативної допомоги й практично освоїти цей напрямок.

Щодо інших проблем, з якими зіткнулися на початку організації хоспісу, то непростим було налагодити роботу психотерапевтичної служби. Важливо, й ми створили усі умови, коли біля інкурабельного пацієнта може перебувати цілодобово його родич або ж близька людина, це дуже суттєві моменти роботи хоспісу.

– Що плануєте на найближчу перспективу?

– На мій погляд, ми повинні зробити наголос на виїзній службі, запровадивши пацієнто орієнтовану модель паліативної допомоги. У такий спосіб вдасться охопити ширше коло затребуваних осіб, проводити диференційований відбір пацієнтів та наблизити цей вид допомоги до місця перебування хворого. У планах – створення телефонної гарячої лінії, Скайп-зв’язку, за якими можна було б отримати цілодобову консультативну допомогу, підтримку, професійну пораду, відкорегувати стан пацієнта, над цим ми зараз працюємо. Маємо намір створити диспетчерську, так званий кол-центр, де можна було б спілкуватися в телефонному режимі. Потреба суспільства в такому виді меддопомоги вже давно визріла, і ми будемо її й надалі розвивати. Нині паліативна допомога разом з екстреною занесена в зелений пакет медичних послуг. Неабияка заслуга в цьому й громадських організацій, які останні п’ять років лобіюють питання захисту невиліковно хворих пацієнтів, але без підтримки держави – не обійтися. Лише у тісному тандемі зможемо поліпшити якість життя безнадійно хворих співвітчизників – і це шлях до цивілізованого суспільства.

Лариса ЛУКАЩУК

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin